Історія успіху Ірини Гапанець, вчителя зарубіжної літератури Соледарської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №13 з поглибленим вивченням англійської мови Соледарської міської ради
Життя між спогадами про минуле і мріями про майбутнє (хроніка життя вимушеної переселенки)
2022 рік – ЖИТТЯ З ПРИСМАКОМ БОЛЮ
Травень… Соледар залишився за спиною, а попереду була невідомість. Вимушена евакуація наче вирваний аркуш із мого життя… Не встигла попрощатися з домом, не встигла провести останній урок у рідній школі, останній урок для мого випускного 11-А класу.
Нове місто зустріло стримано, ніби перевіряло: чи вистачить сил пустити коріння вдруге?
2023 рік – РІК СПОДІВАНЬ
Моя зброя – книжки. Література стала для мене опорою й притулком. Я викладаю зарубіжну літературу. Читаю учням про вигнання, про подорожі, про повернення. І кожен рядок болить. Коли говоримо про Одіссея, я відчуваю його втому. Коли про маленького принца – бачу в ньому наших дітей, які шукають свою планету, свій дім. У прочитаних книгах наші історії. І моя також.
Моє теперішнє життя нагадує урок літератури: є трагедії, є драми, але є й сподівання на щасливий фінал. Бракує лише ін’єкції надії, яка поверне сенс у моє життя.
2024 рік – ЖИТТЯ У ДВОХ ВИМІРАХ
Інше місто. Інші вулиці. Тимчасовий дім… Але учні – ті самі. Вони чекають онлайн. І в класі теж чекають. Цього року почала викладати у місцевій школі зарубіжну літературу. Дві школи – два світи. Вранці – монітор комп’ютера, у другу зміну – дошка, крейда, зошити, звуки справжнього дзвоника. Але пам’ять тримає міцніше за будь-які стіни.
Я мешкаю тут. Але живу там.
Вчуся жити у двох вимірах: між тим, що було, й тим, що ще буде. Минуле болить, але й надихає: я знаю, скільки витримали мої учні, мої колеги. Я вірю, що цей біль не назавжди. Ностальгія колись стане пам’яттю. А пам’ять – силою. І настане день, коли я скажу: «Я ВДОМА!».
2025 рік – ВІД ЕВАКУАЦІЇ ДО НАДІЇ
Я тут, у чужому місті, вже три роки. Продовжую працювати у двох школах. Дистанційній – рідній, але розсипаній по світу. І місцевій. Там інші обличчя, інші стіни. Звикаю… (та чи можна звикнути?) Колеги та учні стали друзями.
Я живу спогадами, але вже не тільки ними. Вони стали основою для моїх мрій. Мрію повернутися додому – хай навіть на руїни, але на рідну землю. І головне! Мрію, щоб слово «війна» лишилося в підручниках історії, а не в нашому житті.
P.S. «Не дивись у минуле із сумом. Воно не повернеться. Мудро розпорядися теперішнім. Воно твоє. Іди вперед назустріч невідомому майбутньому, без страху та з мужнім серцем».
(Генрі Вордсворт Лонгфелло)
